Переглядів: 187

Шановні Переяславці! 8.02.2016 року бездушні 10-12 відпочивальників жарили шашлики біля нас між калиновою алеєю і берегом Трубіжа. Ці нелюди розпалили вогнище впритул до стовбуру живого клена, який красиво стоїть і служить їм же тіньоутворюючим зонтом, коли приїжджають літом на пляж. От таке духовне спустошення мене розчаровує і ображає особисто. Хто паскудить там, де їсть уподобляються свиноцтву і жах за майбутнє держави перехоплює від уяви яких дітей вони виховають. До усіх наших дорогих гостей звертаємося з закликом: “Ласкаво просимо, приходьте! Ми будемо радо Вас обслуговувати і створювати умови для відпочинку!” Гроші які Ви у нас потратите для нас не мета, а спосіб її досягнення – ми прагнемо створити міський парк, як центр духовно-патріотичного виховання дітей і реабілітаційний іпотерапевтичний центр для хворих на ДЦП дітей. Але не тільки у нас, а будь-де не будьте збайдужілими до природи. Зневажаючи її, Ви ніякими смартфонами, гуртками і центрами не виховаєте зі своїх дітей справжніх особистостей! Якщо хтось із Вас, шановні друзі, приїжджає до нас в “Стару Греблю” відпочити і залишається задоволеним, то це для мене є своєрідним критерієм того, що ми дійсно робимо щось потрібне для людей. А якщо хтось із діточок особисто скаже “Спасибі дядя Андрій”, чи якийсь чоловік просто пожме руку в знак шани – то і грошей інколи не потрібно, бо далеко не в них та їх кількості щастя. Моє щастя є в усвідомленні, що я дійсно роблю щось корисне, що сповнює життя і надає смислу і чого ніхто, крім мене не зробить. Тому спішу я жити і мені обтяжливо й шкода кудись не встигнуть чи когось чекати. Зробити щось, а потім хтось мій труд зганьбить – то це немов “Біда” й мене неначе кинули за грати. Фізично я майже не втомлююсь, оскільки гарне завершення роботи завжди дає мені духовну енергію і тоді втома ніпочім. Мене навіть не розчаровує людська заздрість, лють чи духовна червоточина, які інколи ллються на мене від ображених долею людей. Я маю медичну освіту і навіть колись мав приватний зубопротезний кабінет. Чоловік, який в ньому працював техніком – нині сам має свою клініку і є моїм сімейним другом і лікарем. Тож цим нещасним людям камінь з їхньої хворої душі, мов гнилий зуб з рота, не вирвеш і я їм щиро в тому співчуваю. Люди без духовного стержня нещасніші моєї доці калічки Ксюнечки, яка хоч не ходить ніжками, але радіє кожній миті життя!

mdePcGwvyxM CbbcPNu6GfE